|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
... На Главную |
|
Планета Легенд 2006, №1-2 (9-10). Олена МАКСИМЕНКО "Щоб шаблi не брали, щоб кулi минали", |
|
Коли історія перетворюється на легенду, вона стає безпомічною в руках сучасників. Вони заливають її у готові зручні форми і ліплять героїв (чи антигероїв), що походять з покоління в покоління в шкільних підручниках чи усних переказах, і з кожним поколінням все більше віддаляються від реальної картини "давно минулих днів". Процес віддалення прискорюється, якщо історія потрапляє до рук політиків і стає засобом впливу на маси. Так, українське козацтво (завдячуючи значною мірою політиці СРСР) у свідомості маси та деяких істориків представляється натовпом малограмотних вічно п'яних головорізів, які носять оселедці, шаровари, "скачуть у гречку" та хвацько махають шашками. Не дивно, що саме поняття "культ зброї козаків" викликає в істориків якщо не відвертий регіт, то бодай глибокий сарказм. Традиція одухотворення холодної зброї знайома в середньовічній Європі (вічній як світ образ лицаря "буз страху й докору") або на землях далекого й таємничого Сходу (Японія, Китай, Корея, Індія, В'єтнам - мода на духовно-бойові мистецтва заворожувала і притягувала не одне покоління золотої молоді по всій землі). Так сталося, що "велике бачиться на відстані", і чомусь на наших степах мало хто розрізняє традиції не менш живі й унікальні, вкриті шаром нерозкритих питань і таємниць. Ментальність сучасного громадянина України включає в себе двоє різних історичних персонажів. Перший з них - це людина-хлібороб, і своїм корінням він сягає трипільської культури, яка існувала на території України 4-3 тис. д. н. е. Це істинне дитя землі, прив'язане до неї, це вітання язичницьких богів, тотеми і фетиші, шаманські танці і мудрі забуті ритуали. Другий персонаж - людина-воїн, і сформувався він, власне, за часів Запорізької Січі. *** Говорячи про культ зброї у козаків, насамперед варто звернутись до першоджерела - українського фольклору. Так, якщо на заході і сході меч символізував душу воїна, то в на наших землях шабля(бо саме їй надавалась найпочесніша роль в ієрархії зброї) переважно ототожнювалась із жіночими образами. Її називали і сестрицею, і жінкою, і ненькою рідненькою, панночкою молоденькою: Ой, панночко наша, шаблюка! З бусурменом зустрівалась, Не раз, не два цілувалась... Певною мірою цей аспект вказує і на особливу роль жінки-берегині в українській культурі, ім'я котрої завжди поруч з воїном на межі життя і смерті. Також це говорить і про характер української жінки: сильна, хоробра, готова захищати і берегти свій дім, свою землю, свою любов... Але вернемося до зброї. Козацька військова культура не має аналогів в жодній світовій культурі: адже тільки козаки билися без жодного обладунку, що вимагало особливої тактичної гнучкості, перетворення козака на всебічного знавця військової справи - універсального воїна: кавалериста, стрільця, майстра рукопашного бою, розвідника, моряка, сапера, гармаша. Таким чином, на козацьку шаблю покладалася відповідальність значно більша, ніж на меч, скажімо, самурая або європейського щитовика. І на підсвідомих рівнях відчувалася гостра залежність життя від шаблі і вміння з нею "танцювати", і цей фактор не міг не відбитися на ставленні до клинка. Як і в більшості інших культур, "культовість" у козаків розповсюджувалася виключно на холодну зброю. Тільки вона вважалася чесною, і застосовувати її можна було тільки до "чесних" противників. "А проти такого, наприклад, "бусурманського народу", як татари (тобто не християни, - авт.), треба було діяти "не шаблями, а нагаями". Знов-таки, запорожці дбали про чистоту клинка, прагнучи не заплямувати його кров'ю "невірних", зазначає Д. І. Яворницький. Тут уже можна говорити про деяку сакралізацію зброї. Варто також оцінити той факт, що, заходячи в церкву, козак не тільки не залишав шаблі за дверима, а й частково витягав її з піхв, підходячи до вівтаря, і залучав таким чином клинок до молитви. Можна додати такий штрих: у сільських церквах неодмінно були присутні портрети гетьманів (в різні часи і на різних територіях, певно, різні портрети). На тих самих правах, що й зображення святих... Загальноприйнятою вважається думка про те, що на Січ брали всіх, хто "вірує в Бога та п'є горілку". Дійсно, брали всіх. Але далеко не всі, хто потрапляв на Січ, ставав козаком. Заслужити почесне право носити оселедець моли тільки ті, хто пройшов щонайменше сім років навчання на Січі, і крім махання шаблюкою новоспечений козак мав опанувати музику, математику і богослов'я. До того часу він виконував функції "хлопчика на побіганках", навіть якщо за віком хлопчиком зовсім не був. Але якщо такий ставав козаком, то навряд хтось за красиві очі дарував йому шаблю. Ціна шаблі була тотожна ціні доброго коня, тобто якщо хтось і міг дозволити собі такий розкіш, то певно ж не молодий і зелений вояка... Таким залишалося здобувати зброю в бою, і можна уявити, якою ціною вона йому діставалась. Чимало вчених дорікають тим, що, мовляв, своєї зброї у козаків не було, була тільки трофейна або запозичена. Але якщо зануритися глибше, то будь-яка зброя була колись у когось запозичена... Шаблею, як і рушницею, козаків, на думку Зеделлера, озброїв у 1511 О. Дашкевич. Серед іншої холодної зброї козаків можна назвати чекан, келеп та спис, серед стрілової - лук та стріли, серед вогнепальної - рушниці та гармати. *** Скосивши належну кількість ворожих голів, шабля відправилась на заслужений відпочинок під скло музейних поличок, поставивши крапку в епосі "чесної зброї". Звичайно, далеко не всі шаблі слугували романтичним ратним подвигам, про які складають пісні. Чимало "подвигів" було б соромно описувати не те, що в піснях, а навіть у страшному кіно. Меч, як відомо, зброя двостороння... Але без деяких подвигів не ходити б нам зараз по землі, і ланцюг перетворюється на замкнене коло, і нічого не міняється ні в атомний, ні в космічний вік... "Чесна зброя". Це не страшно, коли з арени йде зброя. Гірше, коли на "заслужений відпочинок" іде честь... |
|
2006 |
 |
 |
 |
 |
 |